Мисто дитинства

Вступ.
Ну ось, не минуло й року, як я збираюся написати другу статтю :-) І якщо першу я писав, як реферат з історії (не полінувався залізти в книжки замість того, щоб скачати готовий з інтернету), то ця буде значною мірою відображати моє особисте ставлення до рідного Міста (так, саме Міста з великої літери), до країни, до народів, що живуть у цьому місті та в цій країні. Тож прошу вибачення за можливу розбіжність моєї думки з чиєюсь іншою, за можливі образливі фрази тощо.

Частина перша. З дитинства.
Не знаю, чи в усіх так, але я, народившись у Старокостянтинові й проживши в ньому майже половину життя — причому безумовно найкращу й найпрекраснішу — безмежно люблю це місто, вважаю його центром Європи, світу й Всесвіту, пишаюся тим, що мав честь народитися й вирости в ньому. А от проживши другу половину життя в Києві, я так і не прижився там і киянином себе не вважаю. У Старконі є якийсь шарм, якась загадка. Є якась власна, притаманна лише йому чарівність... є якийсь вплив на душі людей, можливо, навіть на їхні долі... якась страшна притягальна сила.
(При цьому я добре розумію, що це маленьке, брудне, сіре, непримітне містечко, і нічого особливого в ньому немає...) Ось так і починається любов до Батьківщини: найжахливіше здається найпрекраснішим :-)
Ще в ранньому дитинстві, коли мені було 3–4 роки, я просив бабусю зводити мене до фортеці, до міліції... дуже любив розглядати ті старі, порослі мохом, травою й деревами стіни, візерунки на баштах, порожні очниці вікон... Особливо велике враження справляли фрески в тій церкві, що в замку. Тоді я ще не знав, що це портрети князя Острозького... їх було штук шість-сім, і розташовані вони були на напівкруглій стіні (тій, що ближче до пляжу). На стелі були написані картини релігійного змісту — дуже красиві. Дуже шкода, але слід подякувати нашим доблесним реставраторам за те, що ці картини залишилися лише в пам?яті тих, хто їх бачив :-(( Тоді я не здогадувався про призначення цієї церкви. Якщо замок був в облозі, то в цій церкві воїни молилися перед боєм... або перед смертю. Пізніше я любив бігати цими місцями після школи... дорога до замку була вимощена камінням... (тоді я думав, що вона збудована одночасно із замком)...
Пам’ятаю історії, почуті в дитинстві. Ще одна бабуся розповідала мені, що за містом були кургани, в яких знаходили скелети велетнів. Існували колись велетні? Якщо врахувати, що земля зветься Волинню, а корені слова Волинь (Велинь) дуже схожі зі словом велетень, то можна вважати, що існували (Волинь — земля, населена велетнями) :-)))
(Не розумію, хто й коли вирішив, що Старокостянтинів — це Поділля. Насправді — це Волинь. Хоча Хмельницький, що за 50 км — уже Поділля). Факт.
Ще пам?ятаю історію про те, як колись біля РАЦСу провалилася земля й відкрився вхід у підземний хід. Туди пішло кілька дітлахів — і їх більше ніхто не бачив... Був ще один провал у Жовтневому військовому містечку (старожили, хто пам?ятає, поправте :) ) Згадуються також легенди про численні ходи під містом, про те, що один із них вів до Меджибожа, і ним могла проїхати запряжена трійка коней. Для поціновувачів грошей також зауважу, що говорили про безліч скарбів князя Острозького, що лежать у землі. А грошей у нього було багато :-)
На жаль, ці легенди неможливо ні підтвердити, ні спростувати. Якщо підземні ходи й існували, то зараз вони або обвалилися, або залиті водою. Щодо скарбів — моя мама знаходила у дворі срібні ложки, копаючи землю... Ще підказка: один із входів до підземель має бути в глибинах колодязя, що в замку. А ще на дні цього колодязя лежать скелети людей, яких туди кинули фашисти під час Другої світової.
У пам’яті збереглася ще історія про дівчинку, що лежала в труні й була обгорнута золотою фольгою. Або просто вдягнена у золоту сукню. Здається, це сталося тоді, коли руйнували кладовища біля міськвиконкому.
Коли мені було років 11–12, у місто приїхала на розкопки група архітекторів на чолі з Авагяном (через кілька років його вбив у приступі білої гарячки один із його робітників-копачів, якого Авагян опікував і завжди брав із собою. Пам?ятаю тільки його прізвище). Мені вдалося напроситися до них у помічники :) Розкопки якраз проводилися в замку. Пам?ятаю, розкопали фундамент вівтаря (не можу точніше висловитись). Археологи кудись пішли. Зі мною був мій троюрідний брат... Він стрибнув на той фундамент — і той розвалився :-( Потім прийшов Авагян і дуже засмутився через це :-( Ми мовчали... :-)
Чогось цінного під час розкопок не знайшли. Власне, такої мети й не було. У церкві наче знайшли залишки якогось церковного посуду й десятисантиметровий уламок меча чи шаблі... Більше намагалися відтворити план церкви. Крім того, копали на пляжі, намагаючись знайти залишки фундаменту стін. Якщо не зраджує пам?ять, з’ясували, що в ті часи сьогоднішній пляж був під водою, і була ще одна стіна, що прилягала до церкви й тягнулася до берега річки Ікопоть. Дзвіниця знаходилась усередині замку.
На жаль, через рік я втратив можливість побувати на розкопках у Губині. Зараз це село за 7 км від Старокостянтинова, а колись — місто... засноване наче в X столітті... До речі, на місці Старокостянтинова до 1240 року теж був город із невідомою нині назвою. Татари-монголи зрівняли його із землею...
Ще з дитинства пригадується перше усвідомлення патріотизму. Ніколи не забуду суперечку, що розгорілася між моїм дядьком і російським офіцером щодо необхідності вивчення української мови тими, хто приїжджає сюди з інших національностей... Офіцер бив себе кулаком у груди, плювався й кричав: «Я русский, зачем мне учить ваш хохляцкий язык!» — при цьому він образливо принижував Україну й українців... Саме тоді я почав усвідомлювати свою національність... На жаль, я здебільшого розмовляю російською. Продукт країни розвинутого соціалізму :((( На жаль...
І скінчилося дитинство...