Вступ.
Ну ось, не минуло й року, як я збираюся написати другу статтю :-)
І якщо першу я писав, як реферат з історії (не полінувався залізти в книжки замість того, щоб скачати готовий з інтернету),
то ця буде значною мірою відображати моє особисте ставлення до рідного Міста (так, саме Міста з великої літери),
до країни, до народів, що живуть у цьому місті та в цій країні.
Тож прошу вибачення за можливу розбіжність моєї думки з чиєюсь іншою, за можливі образливі фрази тощо.
Частина перша. З дитинства.
Не знаю, чи в усіх так, але я, народившись у Старокостянтинові й проживши в ньому майже
половину життя — причому безумовно найкращу й найпрекраснішу — безмежно люблю це місто,
вважаю його центром Європи, світу й Всесвіту, пишаюся тим, що мав честь народитися й вирости в ньому.
А от проживши другу половину життя в Києві, я так і не прижився там і киянином себе не вважаю.
У Старконі є якийсь шарм, якась загадка. Є якась власна, притаманна лише йому чарівність...
є якийсь вплив на душі людей, можливо, навіть на їхні долі... якась страшна притягальна сила.
(При цьому я добре розумію, що це маленьке, брудне, сіре, непримітне містечко,
і нічого особливого в ньому немає...) Ось так і починається любов до Батьківщини:
найжахливіше здається найпрекраснішим :-)
Ще в ранньому дитинстві, коли мені було 3–4 роки, я просив бабусю зводити мене до фортеці,
до міліції... дуже любив розглядати ті старі, порослі мохом, травою й деревами стіни,
візерунки на баштах, порожні очниці вікон... Особливо велике враження справляли фрески в тій
церкві, що в замку. Тоді я ще не знав, що це портрети князя Острозького... їх було штук шість-сім,
і розташовані вони були на напівкруглій стіні (тій, що ближче до пляжу).
На стелі були написані картини релігійного змісту — дуже красиві.
Дуже шкода, але слід подякувати нашим доблесним реставраторам за те, що ці картини
залишилися лише в пам?яті тих, хто їх бачив :-((
Тоді я не здогадувався про призначення цієї церкви. Якщо замок був в облозі,
то в цій церкві воїни молилися перед боєм... або перед смертю.
Пізніше я любив бігати цими місцями після школи... дорога до замку була вимощена камінням...
(тоді я думав, що вона збудована одночасно із замком)...
Пам’ятаю історії, почуті в дитинстві. Ще одна бабуся розповідала мені, що за містом
були кургани, в яких знаходили скелети велетнів. Існували колись велетні?
Якщо врахувати, що земля зветься Волинню, а корені слова Волинь (Велинь) дуже схожі зі словом
велетень, то можна вважати, що існували (Волинь — земля, населена велетнями) :-)))
(Не розумію, хто й коли вирішив, що Старокостянтинів — це Поділля. Насправді — це Волинь.
Хоча Хмельницький, що за 50 км — уже Поділля). Факт.
Ще пам?ятаю історію про те, як колись біля РАЦСу провалилася земля й відкрився вхід
у підземний хід. Туди пішло кілька дітлахів — і їх більше ніхто не бачив...
Був ще один провал у Жовтневому військовому містечку (старожили, хто пам?ятає, поправте :) )
Згадуються також легенди про численні ходи під містом, про те, що один із них
вів до Меджибожа, і ним могла проїхати запряжена трійка коней.
Для поціновувачів грошей також зауважу, що говорили про безліч скарбів князя Острозького,
що лежать у землі. А грошей у нього було багато :-)
На жаль, ці легенди неможливо ні підтвердити, ні спростувати. Якщо підземні ходи й
існували, то зараз вони або обвалилися, або залиті водою.
Щодо скарбів — моя мама знаходила у дворі срібні ложки, копаючи землю...
Ще підказка: один із входів до підземель має бути в глибинах колодязя, що в замку.
А ще на дні цього колодязя лежать скелети людей, яких туди кинули фашисти під час Другої світової.
У пам’яті збереглася ще історія про дівчинку, що лежала в труні й була обгорнута
золотою фольгою. Або просто вдягнена у золоту сукню.
Здається, це сталося тоді, коли руйнували кладовища біля міськвиконкому.
Коли мені було років 11–12, у місто приїхала на розкопки група архітекторів
на чолі з Авагяном (через кілька років його вбив у приступі білої гарячки один із його робітників-копачів,
якого Авагян опікував і завжди брав із собою. Пам?ятаю тільки його прізвище).
Мені вдалося напроситися до них у помічники :)
Розкопки якраз проводилися в замку. Пам?ятаю, розкопали фундамент вівтаря (не можу
точніше висловитись). Археологи кудись пішли. Зі мною був мій троюрідний брат...
Він стрибнув на той фундамент — і той розвалився :-( Потім прийшов Авагян
і дуже засмутився через це :-( Ми мовчали... :-)
Чогось цінного під час розкопок не знайшли. Власне, такої мети й не було.
У церкві наче знайшли залишки якогось церковного посуду й десятисантиметровий уламок
меча чи шаблі... Більше намагалися відтворити план церкви. Крім того,
копали на пляжі, намагаючись знайти залишки фундаменту стін.
Якщо не зраджує пам?ять, з’ясували, що в ті часи сьогоднішній пляж був під водою,
і була ще одна стіна, що прилягала до церкви й тягнулася до берега річки Ікопоть.
Дзвіниця знаходилась усередині замку.
На жаль, через рік я втратив можливість побувати на розкопках у Губині.
Зараз це село за 7 км від Старокостянтинова, а колись — місто... засноване наче в X столітті...
До речі, на місці Старокостянтинова до 1240 року теж був город із невідомою нині назвою.
Татари-монголи зрівняли його із землею...
Ще з дитинства пригадується перше усвідомлення патріотизму.
Ніколи не забуду суперечку, що розгорілася між моїм дядьком і російським офіцером
щодо необхідності вивчення української мови тими, хто приїжджає сюди з інших національностей...
Офіцер бив себе кулаком у груди, плювався й кричав: «Я русский, зачем мне учить ваш хохляцкий язык!»
— при цьому він образливо принижував Україну й українців...
Саме тоді я почав усвідомлювати свою національність...
На жаль, я здебільшого розмовляю російською. Продукт країни розвинутого соціалізму :(((
На жаль...
І скінчилося дитинство...
<<
© 2001, 2002 Vitaly Ischuk
|