Люди жили на цій славетній землі з найдавніших часів.
Перші поселення, як показали археологічні розкопки,
існували тут ще за часів трипільської культури.
За часів Київської Русі за кілька кілометрів від міста
існувало поселення Губин. Пізніше, у 10–11 століттях,
землі Старокостянтинова перейшли у володіння Болохівських
князів, у 12 столітті — до Галицького князівства, а з 1340 року —
до Великого князівства Литовського. Згодом на місці міста
з’явилося село Коліщенці (Коліщенець), яке вперше згадується
в указі польського короля кременецькому старості з наказом
«допустити у володіння селами Грибинінка, Сахнівці
(нині села в Старокостянтинівському районі) та Коліщенці
Івана Лабунського». Грамота датована 5 березня 1505 року.
5 січня 1561 року нащадки Лабунського продали Коліщенці
князю Костянтину Острозькому. Через три місяці Острозький
отримав від польського короля привілей на заснування
міста, ярмарків і магдебурзького права для цього міста.
Так було засновано місто Костянтинів, яке після
заснування міста Новокостянтинова
(тепер село Летичівського району Хмельницької області)
у 1632 році було перейменовано на Старокостянтинів.
Крім того, необхідність будівництва на цьому
місці укріпленого міста пояснювалася ще й тим,
що тут проходив так званий «Чорний шлях»,
по якому кримські татари вторгалися на волинські землі,
між Красиловом і Острополем. До того ж розташування міста
в трикутнику при впадінні річки Ікопоть у річку
Случ значно підвищувало його обороноздатність.
Замок і укріплення навколо міста будувалися протягом
наступних 10 років і були завершені у 1571 році.
Місто було збудоване за класичним принципом.
Навколо міста було насипано земляний оборонний вал,
укріплений колодами, споруджено кам’яні башти.
Виходами з міста були троє воріт: Старицькі — на
річці Ікопоть у бік Острополя, Меджибізькі — на
річці Случ у бік Меджибожа, Львівські — у
західному напрямку. Перед валом було викопано рів,
який з’єднував між собою річки. На вершині
трикутника, на місці злиття річок, було збудовано
замок, який слугував укріпленням у випадку прориву
першої лінії оборони. Замок був повністю
побудований з каменю. У західній частині замку
замість стіни були господарські будівлі та церква, а
також башта, подібна за архітектурними ознаками до
башт замків Острога й Луцька. У центрі замку
було збудовано дерев’яну сторожову вежу, з
якої проглядалося до 30 кілометрів
від міста для виявлення наближення ворогів.
На стінах замку розміщувалися 63 сторожки, під стінами —
72 приміщення для зберігання майна жителів
під час облоги міста. Про серйозність укріплень
свідчить те, що починаючи з 1575 року кримським
татарам жодного разу не вдалося взяти його приступом,
навіть у 1618 році, коли на Поділля вторглася
тридцятитисячна татарська орда. У 1636 році в замку
було сім великих гармат, двадцять чотири пищалі,
320 рушниць, дві бочки куль, кам’яний бастіон для зберігання
пороху. Колись у місті служив Северин Наливайко,
який командував сотнею дворових козаків князя
Острозького, а згодом очолив селянсько-козацьке
повстання. Згодом у місті також було збудовано
собор, що є вкрай цікавим
архітектурним витвором — собор становить єдине
ціле з високою баштою, що мала явне оборонне призначення.
У 20-х роках XVII століття у місті також збудували
католицький костьол. Під костелом були викопані
підземелля, про надійність яких свідчить той факт,
що вони й досі слугують бомбосховищем. У 1570 році в
місті сплачували податки 188 міщан, які володіли землею, у
місті мешкали й працювали 70 ремісників і 14 підприємств.
У 1583 році, за даними податкових списків, у місті
було 300 торговців, 12 великих крамниць.
За деякими даними, на початку XVII століття у Старокостянтинові
мешкало близько 12 тисяч осіб. Місто часто опинялося в
зоні різних воєнних конфліктів. У 1593 році під
містом були розбиті війська повстанців під проводом
Криштофа Косинського, у 1595 та 1596 роках через місто
проходили війська під проводом Северина Наливайка.
У 1648 році під Старокостянтиновом, біля села Пилява,
відбулася битва між козацьким військом Богдана Хмельницького та
армією під проводом Яреми Вишневецького й Домініка
Заславського. У місті перед битвою були розквартировані
німецькі рейтары. Коли польська армія рятувалася втечею
через Меджибізькі ворота, міст не витримав
тиску й обвалився — загинули сотні людей.
У 1620 році місто перейшло у володіння князів Заславських,
а в 1682 році — до князів Любомирських.
Згодом оборонне значення міста зникло, і
Старокостянтинів поступово перетворився на типовий
маленький єврейський провінційний містечко, яке, щоправда,
до революції було центром повіту, а після — районним
центром. У місті проживали українці, поляки, євреї, росіяни.
Місто почало відроджуватися після війни. Було
збудовано аеродром, розміщено 22 військові частини різних
родів військ, збудовано кілька заводів.
У зв’язку з цим населення зростало і до кінця
двадцятого століття досягло 35–40 тисяч осіб.
У Старокостянтинові було збудовано вісім шкіл
(2 російські та 6 українських), професійно-технічне
училище, яке готувало робітників для заводу «Металіст».
У 1990 році почався масовий виїзд євреїв до Ізраїлю,
що одразу позначилося на різкому зниженні культурного
рівня. У 1993 році болгарськими будівельниками за кошти
Німеччини було збудовано прекрасне військове містечко,
що налічує близько десятка будинків, школу,
дитячий садок, торговий комплекс. Як за якістю
будівництва, так і за зовнішнім виглядом, військове містечко
різко контрастує з рештою міста.
<<
© 2001, 2002 Vitaly Ischuk
|