Трішки истории

Люди жили на цій славетній землі з найдавніших часів. Перші поселення, як показали археологічні розкопки, існували тут ще за часів трипільської культури. За часів Київської Русі за кілька кілометрів від міста існувало поселення Губин. Пізніше, у 10–11 століттях, землі Старокостянтинова перейшли у володіння Болохівських князів, у 12 столітті — до Галицького князівства, а з 1340 року — до Великого князівства Литовського. Згодом на місці міста з’явилося село Коліщенці (Коліщенець), яке вперше згадується в указі польського короля кременецькому старості з наказом «допустити у володіння селами Грибинінка, Сахнівці (нині села в Старокостянтинівському районі) та Коліщенці Івана Лабунського». Грамота датована 5 березня 1505 року. 5 січня 1561 року нащадки Лабунського продали Коліщенці князю Костянтину Острозькому. Через три місяці Острозький отримав від польського короля привілей на заснування міста, ярмарків і магдебурзького права для цього міста. Так було засновано місто Костянтинів, яке після заснування міста Новокостянтинова (тепер село Летичівського району Хмельницької області) у 1632 році було перейменовано на Старокостянтинів.

Крім того, необхідність будівництва на цьому місці укріпленого міста пояснювалася ще й тим, що тут проходив так званий «Чорний шлях», по якому кримські татари вторгалися на волинські землі, між Красиловом і Острополем. До того ж розташування міста в трикутнику при впадінні річки Ікопоть у річку Случ значно підвищувало його обороноздатність. Замок і укріплення навколо міста будувалися протягом наступних 10 років і були завершені у 1571 році.

Місто було збудоване за класичним принципом. Навколо міста було насипано земляний оборонний вал, укріплений колодами, споруджено кам’яні башти. Виходами з міста були троє воріт: Старицькі — на річці Ікопоть у бік Острополя, Меджибізькі — на річці Случ у бік Меджибожа, Львівські — у західному напрямку. Перед валом було викопано рів, який з’єднував між собою річки. На вершині трикутника, на місці злиття річок, було збудовано замок, який слугував укріпленням у випадку прориву першої лінії оборони. Замок був повністю побудований з каменю. У західній частині замку замість стіни були господарські будівлі та церква, а також башта, подібна за архітектурними ознаками до башт замків Острога й Луцька. У центрі замку було збудовано дерев’яну сторожову вежу, з якої проглядалося до 30 кілометрів від міста для виявлення наближення ворогів. На стінах замку розміщувалися 63 сторожки, під стінами — 72 приміщення для зберігання майна жителів під час облоги міста. Про серйозність укріплень свідчить те, що починаючи з 1575 року кримським татарам жодного разу не вдалося взяти його приступом, навіть у 1618 році, коли на Поділля вторглася тридцятитисячна татарська орда. У 1636 році в замку було сім великих гармат, двадцять чотири пищалі, 320 рушниць, дві бочки куль, кам’яний бастіон для зберігання пороху. Колись у місті служив Северин Наливайко, який командував сотнею дворових козаків князя Острозького, а згодом очолив селянсько-козацьке повстання. Згодом у місті також було збудовано собор, що є вкрай цікавим архітектурним витвором — собор становить єдине ціле з високою баштою, що мала явне оборонне призначення. У 20-х роках XVII століття у місті також збудували католицький костьол. Під костелом були викопані підземелля, про надійність яких свідчить той факт, що вони й досі слугують бомбосховищем. У 1570 році в місті сплачували податки 188 міщан, які володіли землею, у місті мешкали й працювали 70 ремісників і 14 підприємств. У 1583 році, за даними податкових списків, у місті було 300 торговців, 12 великих крамниць. За деякими даними, на початку XVII століття у Старокостянтинові мешкало близько 12 тисяч осіб. Місто часто опинялося в зоні різних воєнних конфліктів. У 1593 році під містом були розбиті війська повстанців під проводом Криштофа Косинського, у 1595 та 1596 роках через місто проходили війська під проводом Северина Наливайка. У 1648 році під Старокостянтиновом, біля села Пилява, відбулася битва між козацьким військом Богдана Хмельницького та армією під проводом Яреми Вишневецького й Домініка Заславського. У місті перед битвою були розквартировані німецькі рейтары. Коли польська армія рятувалася втечею через Меджибізькі ворота, міст не витримав тиску й обвалився — загинули сотні людей.

У 1620 році місто перейшло у володіння князів Заславських, а в 1682 році — до князів Любомирських.

Згодом оборонне значення міста зникло, і Старокостянтинів поступово перетворився на типовий маленький єврейський провінційний містечко, яке, щоправда, до революції було центром повіту, а після — районним центром. У місті проживали українці, поляки, євреї, росіяни.

Місто почало відроджуватися після війни. Було збудовано аеродром, розміщено 22 військові частини різних родів військ, збудовано кілька заводів. У зв’язку з цим населення зростало і до кінця двадцятого століття досягло 35–40 тисяч осіб. У Старокостянтинові було збудовано вісім шкіл (2 російські та 6 українських), професійно-технічне училище, яке готувало робітників для заводу «Металіст».

У 1990 році почався масовий виїзд євреїв до Ізраїлю, що одразу позначилося на різкому зниженні культурного рівня. У 1993 році болгарськими будівельниками за кошти Німеччини було збудовано прекрасне військове містечко, що налічує близько десятка будинків, школу, дитячий садок, торговий комплекс. Як за якістю будівництва, так і за зовнішнім виглядом, військове містечко різко контрастує з рештою міста.